Прощай, немита ?

До речі, він – Коля. Я йому якось написав, потім подзвонив, мовляв, думаємо приїхати, треба б побачитися. А він каже: так-так, я дивлюся в календар. Ви на якому тижні збираєтеся? Ні, на цій я зайнятий жахливо, давайте краще наступного, або на попередній, там знайду пару годинок, пообідаємо.

А в Пітері так душевно дружили, вони до нас, ми до них. На дачу до нас всією родиною їдь, батьків своїх до нас возив, друзів. Гітару, бувало, візьме, вина хорошого і співає цілу ніч. Добре співає, навіть плаче. А тепер, пажалте, два години і не на тому тижні, коли ми приїхати зібралися. Коротше, плюнули ми і не поїхали в той альпійський місто.

З одного південного острова, пам’ятаю, повинні ми були якось летіти з ночівлею в тому ж місті.

– Коль, під’їжджай в аеропорт, удача-то яка. Вискаря хлобиснем. Поспілкуємося. гітару захопи.

– Ех, Ілля, годину до вас їхати, годину від вас, а на ранок зустріч важлива, ділова, колись і спати треба.

А був такий, нормальний хлопець колись, з Вологди родом. У гуртожитку колись жив. А потім, дивись-но ти, як його в Альпах-то … Засмоктало …

Це синдром під назвою (довго думав) "прощай, немита Росія". Коли людину після пари років проживання в європах або америках везеш з аеропорту, а він крутить головою і все одне твердить:

– Ні, а чого це у ВАС все вдома тут такі непокрашенном?

– Ні, а чому тут у ВАС все дороги в ямах?

– Ні, а чому у ВАС тут люди все не посміхаються?

– Так нормальні, – кажеш йому, – вдома. У Венеції он теж нефарбовані, і нічого. А в Неаполі дороги – так проти них наші – просто злітна смуга.

А він із сумнівом на тебе дивиться. З недовірою. Тому що Венеція, або там Неаполь, вони вже з ЙОГО світу, не з НАШОГО. А наше місто трьох революцій, а сьогодні найпопулярніше в світі туристичне місце за всіма рейтингами – вже не з ЙОГО. І як я взагалі можу порівнювати …

Ось у цього мого Колі-юриста у чому головний постулат:

– Так це у вас можна було вночі раптом припхатися з гітарою під настрій, це все дурниці російської невлаштованості. А у нас тепер тут по-іншому все. У нас стабільність. У нас треба все заздалегідь, дай-но я тебе в календар вставлю.

І адже дзвонить, бідолаха, раз на рік, скучив, мабуть:

– Мовляв, що ж це ви, в сусідній країні були, а до нас не заїхали, взяли б, та й рвонули, всього-то 4 години на машині.

– Стривай-стривай, – кажу, – не хочеш ти сказати, що сам ти не був в Пітері все 10 років? Або був, але навіть носа не показав?

– Ні, – каже, – звичайно, був, і не раз, але сам розумієш, стільки справ, все завжди за планом.

– Зрозуміло, – думаю, – у тебе, бідолахи, все за планом. А сумуєш ти на нашу "взяли б і рвонули".

Або ще, подзвонить раптом з питанням:

– Ти завтра на мітинг Навального йдеш?

– Ні, Коля, не йду.

– Але ж він же проти злодійства!

– Тобто ти схвалюєш ось це все, що відбувається?

– Ні, Коля, не схвалюю. Але і на мітинги Навального не ходжу.

– Може бути, ти ще й за окупацію Криму?

– Ох, Коля, а що робити, якщо люди хочуть назад в СРСР? Чи не кидати ж їх?

– Треба ж, як тебе обробили, ніколи б не подумав, – закінчує розмову Коля.

– Ага, – думаю, – а у тебе, значить, погляд на цей світ небесний, затьмарена. Звідки ж ти його береш, цей свій погляд, необроблений ти мій?

А бувають ще й гірше випадки. Мої близькі-близькі друзі поїхали в одну далеку західну країну на початку 90-х років і через 15 років вирішили приїхати подивитися, як там на Батьківщині.

Тобто вони їхали, коли у нас тут талони на все і агонізуючий комуністичний режим. А приїхали на світанку путінської підйому.

Вони були просто в шоці. Ні, зрозуміло, весь набір «а чому у вас такі будинки непокрашенном?» був в наявності. Але шок був. Ми їх в перший же вечір в ресторан повели. Шок. Черги на вході немає. Троячку швейцара, щоб увійти, сунути не треба. Чисто. Офіціантки ввічливі. Молоді. Чи не обраховують. Їжа дуже смачна, вишукана навіть.

Далі було гірше. Вони пішли зустрічатися з друзями дитинства. Виявилося, що ВСЕ живуть матеріально або порівнянно з ними або значно краще. Він все про свою Ніссан Прем’єра тлумачить, а його в театр друзі на Мерседесі везуть. Так навіть ті, хто і бідніші, ніхто не сумує.

Шкода було дивитися. Вони не дуже розуміли, для чого взагалі поїхали. І навіщо тепер сюди приїхали. З тих пір більше і не приїжджали.

Ми їх, пам’ятаю, в Петергоф звозили. Ну, погуляли, все чудово.

– Хороша, – кажуть, – у ВАС тут реставрація. Все чисто. все блищить.

– Ну, слава богу, – думаю, – догодили.

А часу ще багато. Погода відмінна. Планів особливих немає. Ну, ми їм і говоримо:

– А давайте до нас на дачу за кермом, а? Баня. Шашлики. Озеро чисте, прозоре.

– Баня? – перепитують вони

– Шашлики? – переглядаються між собою.

Бачу, їм якось не по собі.

– Ну, хочете, без лазні. тільки шашлики?

Так і не поїхали.

Можна було б на цьому і закінчити. Однак же, не виходить.

Треба сказати, що повертаючись одного разу з поїздки в Європу, в одну маленьку, але дуже чистеньку країну. Де доріжки щіточкою миють. Так квіткові гірлянди висять по балкончикам від землі і до самих дахів. Де неляканих лебеді трикутними лапами ганяють прозору холодну воду в оточених горами озерах. І жителі там ходять все суцільно в випрасуваних брюках і білих шкарпетках. І капелюхи при кожній зустрічі знімають. І посміхаються все. І привітні цілком навіть дуже щиро.

Так ось, їдемо ми, значить, з аеропорту до себе додому. В розслабленні, начебто їдемо. І я, ні-ні, та й поворочусь до дружини улюбленої своєї з питанням:

– Ні, ти послухай, послухай … А чого це у вас всі будинки тут такі непокрашенном?