“Сан-андреас”: ламай мене повністю

У жанру фільму-катастрофи в тому його вигляді, в якому він дожив до наших днів, є одна велика проблема – все що ні зніми, відразу будуть порівнювати з Роландом Еммеріхом, причому порівнювати завжди десь зневажливо, зверхньо, ​​мовляв, ідеальна форма знайдена, залишилися варіації. І навіть сам метр з жанром міцно зав’язав, плануючи знімати виключно сиквели своїх фантастичних хітів, мовляв, «2012», що вийшов шість років тому, був квінтесенцією, краще вже не снімешь.На насправді це не дуже справедливо. По-перше, слава головного катастрофостроітеля дісталася Еммеріха буквально по блату, доважком до його головним хітам, які більш фантастика, чим катастрофа в скільки-небудь помітної пропорції (з тим же успіхом на трон дізастер-муві можна садити Майкла Бея). А по-друге, якщо машинально взяти десятку найкасовіших чистих фільмів-катастроф, то там Еммеріха цілком вдало протистоїть і його співвітчизник Вольфганг Петерсен, і більш ранні класичні фільми, та й спроби інших сучасних режисерів на зразок Алекса Пройаса і М. Найт Шьямалана хоч і були відносно невдалими касово, але в сенсі жанру цілком тримали марку.Так що звичку все відразу порівнювати з Еммеріхом можна сміливо вважати ознакою ліні, оскільки в новому (вже на моїй пам’яті мінімум третьому) фільмі про те, як підступний розлом Сан-Андреас накриє Голлівуд і всю Каліфорнію мідним тазом, куди більше відсилань до «Вулкану» 97 року і «Землетрусу» 74-го, чим до горезвісного «2012». Так навіть з «Ідеальним штормом» тут більше схожості, чим у однієї «Годзілли» з іншого, до чого б ще вернёмся.То є зрозуміло, що новачок в цій справі Пейтон при інших рівних буде намагатися йти второваною доріжкою, сподіваючись на візуальні ефекти, з яких в наші дні весь час, як в тому радянському анекдоті, виходять «Трансформери». Тільки замість людиноподібних роботів буде улюбленець вітчизняних патріотів (ті його навіть підривати бонба, сидячи на дивані, намагаються) іменний Е.І.В. Розлом. Але якщо у Еммеріха, та й у Петерсена, подолання стихії в процесі є сам по собі сюжет, сама по собі за мету, то рівно як і свого часу у Бея, у Пейтона (та й інших претендентів на взяття подібного олімпійського ваги) це просто такий фон, атракціон, відтіняє «просту життєву історію», як пишуть в безглуздих підручниках для голлівудських таксістов.Ітак, є пасивно розвалена сім’я, мучений тінями минулого, на чолі якої тато-Джонсон, весь такий рятувальник, він же колишній військовий-красівий- здоровенний. Папа, зрозуміло, хоче маму, а мама хоче до багатого і позитивному, щоб не втік. На позитиві з усього цього господарства тільки доча, їде в коледж, яку всі в підсумку і будуть рятувати, а потім героїчно підуть в захід, попутно превозмогая.За такі сценарії, право, треба навічно відлучати від професії, тому що це не сценарій, а набір штампів, який можна помістити куди завгодно – відправити на Марс, в Антарктиду, краще від цього не стане, він буде таким же ніяково-банальним, як кожна його літера. Адже у всіх підручниках пишуть, що не можна просто взяти і врятувати світ, треба обов’язково при цьому врятувати Дочу. Значить, так тому і бути! А, ну і ще є професор Професор і тільки що втекла з серіалу «Хороша дружина» Арчі «Калинди» Панджабі. Ці будуть по дорозі все пояснювати, і типу «вони всіх попереджали». Це вже не штамп, а якесь повне безобразіе.І все-то в цьому фільмі було б погано (тут скажуть: просто Еммеріх закрив тему, нічого нового вже не скажеш – а хто-небудь пробував?), Якби не два абсолютно випадкових обставини. Тобто так, Джіаматті в ролі професора відбуває номер і несе наукоподібний марення, журналістка робить розумне обличчя (але без звичного корсета воно виходить не дуже розумним), мама заламує руки (в тут же йде поганому серіалі «Вейнворд Пайнс» Карла Гуджино грає так само , але краще), покидьок-мільярдер зі своєю пафосною сестричкою чесно відпрацьовують свої півтори зміни, нарешті, нам показують багато, дуже багато, неймовірно багато прольотів на вертольоті навколо валиться чогось. А, ну і так, «помру за Блейк» малчег всю дорогу виглядає так, ніби його затягли в цей фільм під загрозою насильства. І смуток-туга, помножена на багато цілком непоганих спецефектів рушаться так і сяк строеній.Но де ж ці випадкові обставини і як вони впливають на результат? Для початку, зірка ролей другого плану Олександра Даддаріо ака Доча несподівано для всіх краде все шоу, цілком вірогідно зображуючи таку собі Робін Щербацких, чий героїчний тато явно хотів сина. Загалом, це не її тут рятують (крім досить надуманого фіналу і не менше надуманою зав’язки з машиною), а навпаки, вона сама норовить кого-небудь спасті.Пока татусь кидається на Вертольотик, зображуючи нам чарівника, безкоштовно показує кіно (який там безкоштовно , за наші кревні!), доча не тільки не істерить, але навпаки, озброївшись підтримкою не менш харизматичному молодшого братика (ще одна невелика удача творців, хоча з Афіною з «Землі майбутнього» не порівняти), стає головним світлою плямою в цьому наборі затертих кліше.А друге – це раптове цунамі, про який згадують як би раптом і раптово. Абсолютно вставна начебто спроба натягнути в останній момент сову на глобус раптово вдається команді фільму такий енергійної, що глядач мимоволі забуває всю тупість і банальщину перших трьох чвертей фільму, хапаючись за ручки крісел – хвиля, заяложена Петерсеном і споганений Ноланом, взяла і зіграла. І пофігу, що насправді такої величини гребінь змив би взагалі все по самий Лас-Вегас, а тут будиночки стоять собі і човники плавають. І вже неважливо, що раптова зустріч – це навіть не білий рояль в кущах, а щось за гранню добра і зла.Жанр фільму-катастрофи насправді дуже простий – тебе або захоплює ця стихія, або ні. Ти або віриш в те, що відбувається на екрані, або починаєш вишукувати незліченні ляпи, з яких ці фільми і складаються. Дещо у авторів все-таки получілось.Автор: Роман Корнєєв